Ніколи такого не було і знову сталося

Торік Міністерство охорони здоров’я вже намагалося провести масштабну закупівлю циклотронного обладнання. Тоді все завершилося скандалом — фахівці рознесли технічну документацію вщент, звинувативши чиновників у профанації й лобізмі. Після гучного обговорення у професійному середовищі проєкт згорнули. Але замість висновків зробили паузу. І вже цьогоріч спробу повторено. Знову — без змісту, без логіки, без досвіду. Але з більшими грошима.

На перший погляд — усе виглядає шляхетно: новітнє обладнання, онкологія, боротьба за життя. Проте якщо бодай трохи заглибитися в зміст того, що саме хоче придбати держава, картина різко змінюється. Технічне завдання виглядає так, ніби його писали люди, які ніколи не працювали ні з циклотроном, ні з медичною інфраструктурою. Або ж навпаки — писали ті, хто дуже добре знає, як обійти систему на користь окремого виробника. З джерел в урядових колах стало відомо, що МОЗ вже обрав собі фаворита — французького виробника iMiGiNE, і їх українського представника компанію «УМТ+». Це знаходить своє підтвердження, якщо почитати технічну документацію на тендер. Якимось дивним чином технічні характеристики, які наче були затверджені «світилами науки» різко цього року змінилися так, що вони підіграють лише одному виробнику. І тут вскривається головна проблема більшості таких закупівель МОЗ — жодна з цих закупівель не має під собою жодного об’єктивного підґрунтя.

У жодному нормальному виробничому процесі жоден цикл не починається зі слів «давайте просто купимо дорогу штуку, а далі якось буде». Перед будь-яким будівництвом чи запуском промислового об’єкта в усьому світі першочергово готують докладні прорахунки. Яка є потреба в продукції? Який буде обсяг виробництва? Скільки людей потрібно навчити? Яка буде собівартість? Де буде розташований об’єкт і яка інфраструктура йому потрібна?

Ті, хто писали техзавдання, не мають базового розуміння, як функціонує виробництво радіофармпрепаратів. Інакше не було б такої дурниці, як вимога надати розрахунок дози… від постачальника. А чому не від себе? Бо самі не рахували. Бо не знають, як.

У випадку з циклотронною історією від МОЗ немає нічого з цього. Ні бізнес-плану, ні оцінки потреб, ні дорожньої карти запуску. Лунають лише високі гасла з фейсбуку про онкохворих, яким «ми нарешті допоможемо». Але варто поставити елементарне запитання: для кого конкретно купується цей циклотрон? Скільки пацієнтів обслуговуватиметься в кожному регіоні? Де буде виробництво препаратів і хто цим займатиметься? Скільки коштує обслуговування циклотронів і запчастини? Як компенсувати простої під час поломок, які можуть сягати до пів року?

І відповідей немає. Ніхто навіть не може назвати дату, коли все це запрацює.

Бо — і це найабсурдніше — приміщення під циклотрон досі не існують. Уявлення чиновників зводиться до схеми «ми купимо, а місцева влада потім побудує». А чи буде фінансування? А чи дозволять санітарні вимоги? А чи взагалі вдасться інтегрувати циклотрон у ту лікарню, яку вони від руки зазначили в паперах? Ніхто цього не прораховував.

Ще серйозніше — терміни. Поставка обладнання запланована до 2027 року. Але це лише коробки. Потім треба будувати, монтувати, сертифікувати, навчати персонал, запускати тестові цикли. За сприятливих обставин перше виробництво почнеться у 2029–2030 роках. А поки що у 2025-му держава вже витрачає пів мільярда гривень на те, що запрацює років за п’ять — або не запрацює ніколи. А знаєте, що буде? Через 3 роки скажуть: “Ой, купили слабенький циклотрон, треба новий”. А новий — це перебудова бункера і нові десятки мільйонів. Бо вчасно не купили трохи потужніше — а вирішили зекономити.

І приклади такого сценарію вже є. Як з’ясувало нещодавнє розслідування «Рентген абсурду», державні підприємства та саме МОЗ закупили десятки КТ і МРТ-апаратів, які роками лежать на складах, бо не були підготовлені приміщення, не було кадрів, не було плану. І тепер ті самі люди повторюють ту саму помилку — тільки з циклотроном, який складніший у десятки разів і має справу з іонізуючим випромінюванням.

Ключовою фігурою у всьому цьому процесі є заступник міністра охорони здоров’я Едем Адаманов. Саме його призначили відповідальним за централізовані закупівлі. Саме за його каденції МОЗ в ДП «Медичні закупівлі» провів перші, дуже неоднозначні закупівлі циклотронів. І саме зараз він курує повторну спробу.

Але річ у тім, що Адаманов — не лікар. У нього економічна освіта. Жодного досвіду роботи з циклотронною інфраструктурою, жодного кейсу запуску високотехнологічного виробництва — ні в Україні, ні деінде — він не має. Людина, яка мала б розуміти фізику, фармацію, онкологію й логістику, — не має жодного з цих фахів. І при цьому саме він — головний відповідальний за проєкт на сотні мільйонів.

Це виглядає, якби кардіохірургічну операцію доручили виконувати студенту, який не бачив операційної. Але в нас, схоже, це стало нормою: ключові медичні проєкти реалізуються чиновниками, які жодного стосунку до медицини не мають.

І тут головне питання: або міністр Віктор Ляшко бере участь у цій схемі, або його просто водить за ніс його заступник.

Ще один важливий нюанс. Закупівля фінансується не з українського бюджету, а в межах програми Ukraine Facility — великого пакета фінансової допомоги від ЄС. Але не варто тішитися: йдеться не про подарунок. Переважна частина коштів у рамках цієї програми — це кредити. Тобто гроші, які доведеться повертати. Платитимемо всі ми, платники податків.

І виходить, що МОЗ сьогодні витрачає не свої кошти на проєкт, який:
— не має реального плану,
— не має інфраструктури,
— не має фахових розробників,
— і не має шансів запрацювати у найближчі роки.

І робиться це в умовах війни, коли кожна гривня має бути зважена.

Це не медична політика. Це політика освоєння.

Нинішня закупівля циклотронів — це не реформа. Це не прорив. Це не турбота про онкохворих. Це добре знайома схема освоєння коштів під виглядом медичних інновацій. І все це знову повторюється під крилом міністерства, яке або не контролює своїх заступників, або контролює занадто добре.

Головне запитання до міністра Віктора Ляшка: ви справді читали це технічне завдання? Ви розумієте, що підписуєте? Ви вважаєте нормальним витрачати сотні мільйонів на обладнання, під яке навіть немає стін?

Бо відповідальність, навіть якщо її хочеться делегувати, все одно залишається. І в цій історії вона має не лише моральний, а й дуже чіткий кримінальний вимір.