Дуже цікаво спостерігати спробу розпочати дискусію “Що таке перемога?” на тлі того, що ми, скоріш за все, втратимо Костянтинівку до кінця літа, і вона стане черговою “фортецею”, про яку влада воліє не згадувати. А ще в цей час на Харківщині через відсутність особового складу у підрозділах та через те, що Міноборони погано забезпечує дронами, можемо втратити селище Гранів та, як наслідок, Козачу Лопань, і тоді обвалиться вся логістика та відкриється дорога на Харків. Зусилля ворога говорять про його цілі. Бездіяльність Федорова каже, що він не проти цього. А у нас намагаються сформулювати, що можна буде вважати перемогою.

Хто переміг у війні в Кореї? Ніхто. Навіть попри те, що кожна зі сторін називає кінець активної фази перемогою і знає, що перемоги не отримала. Питання в іншому: хто і що отримав та ким став після війни? Відповідь на це дає питання: “Де б ви погодилися жити — у Південній чи у Північній Кореї?”. Мені важко уявити, хто б із розумних людей обрав життя в країні мрій пухлика Кім Чен Ина навіть без обов’язкового вивчення всіх цитат Кім Ір Сена та прийняття ідей чучхе. І це відповідь на запитання про вектор країни та досягнуті результати після закінчення активних бойових дій. До речі, Ірано-іракська війна (1980–1988) завершилася перемир’ям без територіальних змін та перемоги жодної зі сторін. І це я ще не згадав війну в Ірані зараз, яка навряд чи закінчиться перемогою однієї зі сторін. Тож війни не завжди закінчуються чиєюсь перемогою.

Ворог не може досягти своїх цілей і знищити Україну, але й нам назвати перемогою цю ситуацію складно. Ні, звісно, можна сказати, що раз Україна не втратила незалежність та залишилася на політичній мапі світу, то це вже перемога. І влада, скоріше за все, спробує саме так це “продати” суспільству. Але дуже важко сподіватися на перемогу в ситуації, коли влада після звільнення Київщини одразу почала… проводити соцопитування, щоб з’ясувати, у кого який рейтинг, а не писати стратегію отримання перемоги. Тому зірвана мобілізація Зеленським, відмова президента мобілізувати, на вимогу Генштабу, 450–500 000 українців протягом року, звільнення Залужного та всіх командувачів родів військ, 3000 ракет, яких ніхто так і не побачив, Міндічгейт, двушечка на Москву, будинки в Династії та багато іншого не сприяли перемозі, а мали зворотний ефект.

Вважаю, що дискусія має вестися не про те, що вважати перемогою, а про те, як відродити державу, змотивувати повернутися якомога більше українців до України та навколо якої ідеї можна склеїти суспільство. Бо лише досягнення цих цілей допоможе побудувати сильну Україну й унеможливити новий напад Росії, який почнуть планувати в Кремлі вже наступного дня після досягнення будь-яких домовленостей.

Колись я обрав для себе визначення того, що саме можу вважати перемогою. Це той момент, коли на території України більше не буде жодної цілі для наших військових. Це коли більше не будуть лунати вибухи від наших прильотів на тимчасово окупованих ворогом територіях Донеччини, Луганщини, Херсонщини, Запоріжжя і Криму. Коли на Сумщині та Харківщині не буде жодного окупанта. От цей день і буде для мене днем Перемоги. І це станеться. Але не чекати треба, а робити все, що потрібно для досягнення результату. І не двушечки на Москву слати, а дрони і ракети. І не будинки в Династії для Вови будувати, а підприємства військового призначення. І на посади призначати не через лояльність або причетність до спільного ОЗУ, а через компетентність, порядність та фаховість. Тоді і перемога буде, а не дискусія про те, що можна назвати або вважати перемогою. Вважати перемогою можна лише перемогу. А все інше — фарисейство.

Першоджерело: https://t.me/BerezaJuice/65612